Здається, за останні пару років не виходило жодної весільної комедії, яка б не мріяла стати новим "Похміллям у Вегасі". Всі наче забули, що успіх самого "Похмілля ..."  багато в чому виявився сюрпризом, і вирішальну роль у ньому зіграла аж ніяк не тема, а її виконання. Так навіщо в сотий раз примушувати героїв підсовувати один одному наркотики (справедливості заради відзначимо, що коли той же Кріс Маршалл робив це в "Смерті на похоронах", було смішно) або в сотий же раз позбавляти їх пам'яті про бурхливий вчорашній день? В результаті після перегляду про наречену з нареченим можна сказати лише, що останній чимось схожий на молодого Джона Бон Джові, а про їхніх друзів і того менше. Головна ж партія (як за смисловим навантаженням, так, схоже, і за хронометражем) дісталася барану Рамзесу, і вже його за цю роль слід як мінімум висунути на звання "вівці року".